Ті, хто воює, і ті, хто не воює: українці, призвані на фронт, і "покоління Путіна" в Росії

This text has been auto-translated from English.

Незалежна російська газета у вигнанні Meduza присвячує розлогу статтю (оригінально опублікована в Сигнал, російськомовному інформаційному бюлетені) "людям, які досягли повноліття, і тепер складають когорту молодих людей, які успадкують все, що буде після Володимира Путіна в Росії". Цю групу преса назвала "поколінням Путіна", що, можливо, недоречно, враховуючи, що російський лідер перебуває при владі з 1999 року, тобто загалом 26 років.

Декілька досліджень свідчать про те, що це покоління стає все більш апатичним і деполітизованим. "Дослідники пов'язують це з тим, що це покоління виросло під час загальної "зачистки" політичного поля Путіним і його союзниками, - пише соціолог Іскендер Ясавеєв. "Науковці підходять до "покоління Путіна" з великою обережністю, - пояснює він, - тому що з приходом Путіна до влади в Росії не одразу виникла єдина молодіжна політика. [...] Поняття "молодь", включно з його юридичним визначенням, кілька разів змінювалося за часів Путіна. Спочатку воно означало людей у віці від 14 до 30 років, потім було розширене до 35, а в майбутньому верхня межа "молоді" може бути піднята до 38 років".

Під час протестів 2011-2013 років російська влада збільшила свої "патріотичні програми" та присутність в інтернеті, а потім з анексією Криму та війною в Україні в 2014 році ці програми набули дедалі більш мілітаристського характеру.

Соціолог Левада-центру, який побажав залишитися невідомим, стверджує, що опитування не показують підтримки влади серед молодих росіян: "з 2022 року всім стало гранично ясно, що можна, а що не можна говорити на публіці", особливо з огляду на суворі покарання.

За словами соціолога, "російська молодь є найбільш культурно вестернізованою групою в країні. Це пов'язано в основному з тим, що більшість з них споживає іноземну поп-культуру, і це тенденція, яку агресивно антизахідна внутрішня політика і державна пропаганда не змогли припинити". Згідно з дослідженнями, молоді росіяни також залишаються найбільш толерантною демографічною групою в країні, незважаючи на заборону "гей-пропаганди" і прагнення російської влади назвати всі ЛГБТК+ групи "екстремістськими організаціями".

За останні 40 років громадяни Росії майже постійно відправляли чоловіків на фронт - від Афганістану (1979-1989) до Чечні (1994-1996 і 1999-2009), а з 2014 року - до України.

Молоді українці та війна

"Україна: Жертвувана молодь?" - так називається документальний фільм військового репортера Чарльза Коміті для французького телеканалу М6 про життя і дорослішання в умовах війни. "З перших днів конфлікту я знімаю ці нові покоління, які мріють про вільну країну. І щоразу, коли я знімаю, це одна й та сама історія: надія, стійкість, біль... і гнів", - розповідає журналіст розповідає Le Monde. Деякі з молодих людей, опитаних Comiti, йдуть служити, "щоб війна закінчилася якнайшвидше", а інші намагаються ухилитися від призову: "Я просто хочу бути молодим", - кажуть вони.  

Guardian кореспондент Люк Хардінг у Києві пише про тих, кому просто набридло. "Точна цифра є військовою таємницею, - пише він про українських дезертирів, - але офіційні особи визнають, що їхня кількість велика. Вони кажуть, що це зрозуміло, коли втомлені солдати служать місяцями без належної перерви".

Для франко-німецького телеканалу Arte Лео Санмарті повідомляє про понад 15 000 чоловіків, які дезертирували з січня по серпень 2024 року, що в п'ять разів перевищує показник 2022 року і вдвічі - 2023 року. Інший звіт радіостанції поставляє питання: "Після двох років конфлікту українське суспільство стоїть перед дилемою: як країна може захистити себе, не обмежуючи свободу своїх громадян?"

Українська модель мобілізації

"Будемо відвертими. Проблема велика. Це природно в ситуації, коли три роки йде велика війна. Люди виснажені. Вони хочуть бачити свої сім'ї. Їхні діти ростуть без них. Відносини розриваються. Дружини та чоловіки не можуть чекати вічно. Вони почуваються самотніми", - розповідає Люку Хардінгу військовий омбудсмен України Ольга Решетилова. Решетилова є правозахисницею: вона була обрана президентом Володимиром Зеленським на цю роль у грудні минулого року, щоб солдати могли повідомляти про порушення їхніх прав, пояснює The Kyiv Independent.

"У нас є пострадянська спадщина, де солдат є рабом свого командира. Але українська армія трансформується. Ми намагаємося змінити її, зробити більш сучасною та орієнтованою на людину", - пояснює Решетилова. "Я бачу, що саме європейські армії відсутні у відпустках. Вони не розуміють - або не хочуть розуміти - що це і їхня війна теж", - підсумовує вона.

Для пом'якшення ситуації український парламент проголосував за скасування кримінального покарання для дезертирів (від 12 до 15 років ув'язнення) для тих, хто повернеться до свого батальйону, з повним відновленням пільг.

Також був прийнятий законопроект, що дозволяє військовослужбовцям переводитися до різних підрозділів, що дозволить уникнути конфліктів між нижчими і вищими чинами. Мобілізація в Україні тепер є обов'язковою для чоловіків у віці від 25 до 60 років.

Близько 370 000 українських солдатів були поранені. Серед них понад 50 000 - ампутовані.

У Le Grand Continent французький історик Анна Колін Лебедєв, яка спеціалізується на пострадянському суспільстві, пропонує розлогий і цікавий аналіз військово-мобілізаційної моделі України як дзеркала суспільства в цілому: "Лише 18 відсотків респондентів в опитуванні, проведеному в січні 2024 року, назвали мобілізацію непотрібною або замінною. Для 82 відсотків вона вважається необхідною з боку оточуючих, але лише за умови, що вона справедлива".

"Справедливість", пояснює Колін Лебедєв, означає наявність дати демобілізації (наразі це майже неможливо уявити), а також передбачає соціальну справедливість, тобто включення всіх соціальних класів. "Однак було б помилкою інтерпретувати труднощі з набором в українську армію як ознаку того, що суспільство демотивоване або відмовляється чинити опір Росії. Згода на війну і згода брати до рук зброю не є еквівалентними: у другому випадку центральним є питання, як брати до рук зброю. Йдеться про цінності суспільства і тип відносин громадян зі своєю державою та її збройними силами. Мобілізація для сьогоднішньої війни не може здійснюватися за допомогою вчорашніх систем, розроблених не лише для інших воєн, але й для суспільств, яких більше не існує. Україна дає нам можливість поміркувати про те, як наші власні суспільства впоралися б з необхідністю мобілізації на війну".